Компартія України

Кінець реформ?!
Реформи відбулися: час підбивати підсумки і робити висновки

«Людина, яка прийшла в уже зайнятий світ, якщо суспільство не в змозі скористатися її працею, не має щонайменшого права ви­магати хоча б якоїсь їжі, і насправді вона зайва на землі. Приро­да велить їй піти, і не забариться сама здійснити свій вирок».

Мальтус.

Цю установку Мальтуса наші рефор­матори за роки реформ реалізували сповна, якщо врахувати, що Україна втратила за роки реформування більш як 6 млн. свого населення. Люди по­мирають сотнями тисяч, щорічно, але непомітно, кожний наодинці, у різних кінцях України, і ця обставина прихо­вує ту гостроту трагедії народу, що мала б забити тривогу в освічених го­ловах, зажадати пояснень, усунення причин, покарання винних.

Але наша інтелігенція — лікарі, вчи­телі, офіцери, працівники науки і куль­тури немов не бачать причинного зв’яз­ку між реформами і прямим фізичним вимиранням народу. І з мовчазної згоди освічених інтелігентів реформатори про­довжують терзати Україну, убивати її на­род, узаконювати грабіж її надбання в ім’я власного збагачення.

Реформи в СРСР і Україні почалися з приходом М. Горбачова 1985 року на пост Генерального секретаря ЦК КПРС. Це М. Горбачов порушив питання про неефективність соціалістичної економі­ки, про розширення демократії, про не­обхідність пошуку ефективного власни­ка, про загальнолюдські цінності, про плюралізм думок, партій, спілок, про кооперативи тощо.

Зовні все це мало досить привабливий вигляд, і маса людей побачила в пропо­нованих реформах шлях змін на кращий побутоустрій. Але підлість горбачовських закликів полягала в тому, що треба було людей заманити у пастку, отримати зго­ду народу на реформування соціалізму, а під час реформ змінити соціальний лад і відновити капіталізм у ліберальному ринковому варіанті. У помічники міче­ному іуді М. Горбачову за допомогою Заходу одразу, як гриби-поганки, що швидко ростуть, виросли Рух в Україні, різні спілки, фронти, рухи у всіх республіках СРСР. Одні (простаки) жадали змін, а корумпована партійна і радян­ська номенклатура, тіньовий криміналі­ст — бажали особистого збагачення, торжества приватної власності, хоча й розуміли, що перехід від пріоритетів сус­пільної власності до пріоритетів приват­ної призведе до зубожіння та бідності мільйонів співвітчизників. Так і вийшло.

Прямі буржуазні реформи в Україні почалися, я вважаю, 24 жовтня 1990 року, коли Верховною Радою УРСР, за пропо­зицією Л. Кравчука, було ухвалено закон про зупинку дії (мораторій) глави 2 «Еко­номічна система» Конституції УРСР. Це був трагічний фатальний закон для наро­ду України. За нього проголосували тоді 307 народних депутатів, включаючи рухівців, партійну і ра­дянську номенклату­ру, що вважала себе тоді захисницею соціалізму, а фактично це було перше зрадниц­тво соціалізму. Люди, котрі вважають себе прихильниками соціалістичної ідеї, не можуть голосувати за закон, який юри­дично скасовує суспільну власність на ос­новні засоби виробництва, загальне над­бання народу України.

З ухваленням цього закону в Україні почалися ліберальні реформи, які приве­ли до трагедії народу України, історично найнепокірливішого і найволелюбнішого. Цей закон відкрив шлях до присво­єння приватними особами загального надбання народу України, до небувало­го, немислимого розшарування україн­ського суспільства на багатих і бідних, де 5 відсотків громадян купаються в розко­ші, 15 відсотків живуть на рівні серед­нього класу, а 80 — живуть у бідності й навіть злиднях. Які основні концепту­альні ідеї проповідували реформатори? Насамперед приватизацію приватними особами державної власності. Стверджу­валося, що ефективним власником може бути тільки приватник, що держава як власник не в змозі організувати ефек­тивне суспільне виробництво. І це, нез­важаючи на те, що радянська влада за 20 років перетворила неписьменну, відсталу Царську Росію на індустріально-аграрну країну, що перемогла освічену передову Європу, очолювану фашистською Ні­меччиною в Другій світовій війні. І доте­пер, через 20 років буржуазних реформ, в Україні працюють, побудовані за Ра­дянської влади, велети промислового виробництва, які приносять прибуток, але реформатори із завзятістю тупих ма­ніяків вимагають приватизації прибутко­вих державних підприємств. Прямий грабіж власного народу. Реформатори домоглися свого: в Україні 80 відсотків власності належить приватному капіталу й тільки 20 відсотків - державі. За того, що в найрозвиненіших капіталістичних країнах Заходу 30—40 відсотків власнос­ті належить державі.

Друга концептуальна ідея реформато­рів — свобода торгівлі, ціноутворення, свобода ринку, свобода комерціалізації виробництва, обміну, розподілу й спо­живання. Усунення держави зі сфери не тільки виробництва, а й обміну і розпо­ділу. «Ринок все відрегулює» — ось при­мітивна, дурна, але маніакально настирлива ідея реформаторів. В умовах тепе­рішньої світової кризи від цієї ідеї відмо­вилися навіть у найрозвиненіших буржу­азних країнах і буквально хором в один голос заговорили про необхідність дер­жавного регулювання ринку й втручання держави в економічні відносини.

Третя концептуальна ідея реформато­рів — це продаж землі, ліквідація колек­тивних господарств і заміна їх приватни­ми у формі фермерства, товариств з об­меженою відповідальністю, фірм тощо. Нині ця ідея наполовину реалізована. Приватна власність на селі стала паную­чою. Село розорено, розграбовано, пере­буває в стані вимирання і руйнування. Фактично йде купівля-продаж землі, хо­ча офіційно ще не узаконена. Процес пограбування селян триває. Так що ра­дій, реформаторе. Коли відберуть у се­лян землю, процес можна буде вважати закінченим.

Четверта концептуальна ідея рефор­маторів — комерціалізація, переведення на ринкові засади охорони здоров’я, освіти, культури, на­уки, спорту, всієї по­бутової інфраструк­тури життєвого ус­трою громадян. Ця ідея всупереч вимо­гам Конституції України про безкоштов­ність охорони здоров’я, освіти тощо на 70 відсотків уже стала виконаною через комерціалізацію цих сфер.

П’ята концептуальна ідея реформато­рів — розвиток формальної демократії, формальне проголошення прав і свобод людини і громадянина. Тут реформатори декларували все, що можна безвідпові­дально проголосити ті записати в Кон­ституцію, але фактично в Україні не ре­алізується жодне конституційне право і свобода громадян. Формально вони є, а фактично громадяни не мають змоги ни­ми користуватися.

Шоста концептуальна ідея реформа­торів — народ — джерело влади в держа­ві, вибори — метод управління суспіль­ством, спосіб впливу на апарат управлін­ня. Реформатори реалізували цю ідею найлицемірнішим, найаморальнішим і навіть найцинічнішим чином.

Сьома концептуальна ідея реформато­рів - боротьба з корупцією і привілеями чиновників. Тут реформатори просто знеславилися, перетворивши корупцію на спосіб управління, а привілеї чинов­ників — на джерело збагачення.

Восьма концептуальна ідея — поділ влади, утвердження конкуренції, про­тистояння влади в механізмі державної влади. Тут реформатори довели справу до паралічу, колапсу державної влади.

Десята концептуальна ідея реформа­торів — незалежність і суверенність Ук­раїни. Реалізація цієї ідеї привела рефор­маторів до висновку про необхідність перетворення України на протекторат Заходу, холуя США і НАТО.

Можна перераховувати й інші кон­цептуальні великі ідеї, які проголошува­ли реформатори, розпочинаючи своє ре­формування України, але й перерахова­них досить, щоб підбити підсумки двад­цятирічних реформ і зробити необхідні висновки, які випливають із цих підсум­ків. Проте насамперед — підсумки ре­форм. Чого домоглися реформатори за 20 років реформування?

Варто зазначити, що будь-яке рефор­мування — це перетворення і зміни в будь-якій сфері громадського життя чи країні загалом з метою поліпшення вдос­коналення організації управління або до­сягнення більш високих показників доб­робуту життя людей. Метою реформ не може бути погіршен­ня досягнутого. Інак­ше це — самозни­щення, самоїдство, саморуйнування, що є абсурдом, безглуз­дям, нісенітницею, те, що суперечить здоровому глузду.

Першим кроком до реформування бу­ла приватизація, тобто передача об’єктів державної чи муніципальної власності в приватну. Реформатори так організували процес приватизації, що рядові громадя­ни всерйоз подумали, що їм теж перепа­де частина державної власності, а тому не особливо заперечували проти прива­тизації. Однак обіцяні дві «Волги» за ваучер виявилися повним обманом. Були створені спеціальні фірми, які брали кредити в банках і скуповували за безцінь приватизаційні чеки, на які придба­ли акції дохідних підприємств і з їхнього прибутку погашали банківські кредити, одержуючи державне майно в приватну власність без своїх витрат.

Так приватизація перетворилася на аферу — шахрайську угоду реформаторів з метою наживи. Тому й сьогодні, через двадцять років після початку реформ, реформатори є аферистами, шахраями, які обібрали власний народ. А як же можна оцінювати інакше, якщо в кож­ного громадянина країни відібрали дже­рело його добробуту — загальне надбан­ня народу — державну власність, яка бу­ла гарантом матеріального і духовного благополуччя громадян країни. Доступні кожному постійно низькі ціни на про­дукти харчування й товари першої необ­хідності, на послуги ЖКГ, відпочинок, освіту, охорону здоров’я, предмети куль­тури, побуту, спорт, виховання дітей, і вся якість життя людини забезпечувала­ся і утримувалася в практично доступній всім формі, за рахунок загального над­бання — державної власності. У народу це джерело життєвих сил відібрали в приватну власність і нічим не компенсу­вали, попросту — пограбували. Рефор­матори сконцентрували величезні багат­ства країни, шляхом перерозподілу через приватизацію, у руках маленької групи українських мільярдерів - нуворишів.

Саме приватизація базових галузей промисловості, землі, горілки й тютюну стала першопричиною різкого цинічного аморального розшарування українського суспільства на багатих і бідних, успіш­них і невдах, самовдоволених, стражда­ючих вседозволеністю буржуа й скрив­джених та ображених людей найманої праці. Ті палаци і маєтки, які реформатори-буржуа, котрі захлинулися від дар­мового багатства, набудували навколо великих міст, на узбережжях річок, озер і морів, включаючи й заповідні зони, де будівництво заборонене, є німим, але яскравим свідченням того, у чиїх інтере­сах і для кого здійснювалися реформи. У той час, коли власників іпотечних кре­дитів позбавляють житла за несплату, нувориші й під час кризи успішно буду­ють вілли і котеджі, цинічно сміючись з людей, нездатних своєю працею зароби­ти достатньо, щоб погасити кредит і не втратити дах над головою.

Чому так відбувається. Тому що ре­форматори вирішили зламати той устрій нормального, зі здоровим глуздом жит­тя, який склався в радянський період нашої державності. Хіба житлово-буді­вельні кооперативи, які працювали під контролем держави і забезпечували жит­лом радянських людей, не краще, ніж іпотечна форма будівництва житла? Хіба включення держави в процес забезпе­чення своїх громадян житлом — це пе­решкода в розв’язанні житлової пробле­ми? Хіба фірми, котрі зібрали гроші з громадян на будівництво і затим їх поцу­пили, нічого не побудувавши, це краще? Так, це дуже схоже на ринкові відноси­ни у виконанні українських реформато­рів, для яких злодійство — спосіб управ­ління.

Саме приватизація великої власності привела Україну до кризи, яка проявля­ється в безробітті, зу­божінні населення, сплеску злочинності, постійній інфляції, тотальній корупції, війнах олігархів, протистоянні влади та численних інших проблемах.

Сьогодні, після 18 років активного реформування, стало очевидним, що приватизація — це найпомилковіша ідея реформаторів. Це згубна для України ідея, не виправивши яку Україна не зможе розвиватися шляхом прогресу як незалежна держава. Яскравим показни­ком безперспективності економічних реформ є той факт, що за 18 років ре­форм Україна ще не вийшла на еконо­мічні показники Радянської України 1989—1990 років. Тоді бюджет України становив 52 мільярди доларів США, а в 2009 році — близько 40 мільярдів ослаб­лого американського долара. А якщо го­ворити про асортимент продукції, нап­риклад, трактори, екскаватори, міне­ральні добрива, цукор, м’ясо, молоко тощо, то Україна за конкретними галу­зевими економічними показниками від­кинута на десятки років назад. Це ре­зультат реформ, результат реформатор­ської ідеї приватизації, капіталізації, а, по суті, ідеї пограбування народу. Пог­рабувати народ вийшло, а вести матері­ально вигідну для народу економіку не виходить. І якщо після 18 років рефор­мування не вийшло, то треба порушити питання: «Що робити?». Відповідь на це питання очевидна: «Треба переглянути підсумки приватизації, націоналізувати базові галузі промисловості, горілку й тютюн». Підставами для цього є:

1. Незаконність і неконституційність присвоєння загальнонародної власності приватними особами, виходячи з того, що загальне надбання народу, державна власність, за своєю юридичною приро­дою, не може бути приватизована без згоди народу.

2. Незаконна, несправедлива й нелегітимна концентрація права власності на базові галузі промисловості в руках об­меженого числа приватних осіб.

3. Повний розвал промисловості й сільського господарства за 18 років ре­форм. Реформатори підтвердили й дове­ли своєю діяльністю повну неспромож­ність реформ, заснованих на приватиза­ції великої власності.

4. Доведення реформами до бідності й убогості більшості народу України, лікві­дація бідності.

5. Необхідність гарантувати перспек­тиви розвитку і здатність забезпечити свою політичну й економічну незалеж­ність, державний суверенітет України.

6. Масовий відплив приватного капі­талу за кордон замість інвестування віт­чизняного господарства.

7. Необхідність концентрації та мобі­лізації ресурсів для вирішення найваж­ливіших завдань розвитку України, мож­ливість вести на рівних конкурентну бо­ротьбу на світових ринках.

Громадська необхідність націоналіза­ції базових галузей народного господар­ства України очевидна, особливо в умо­вах економічної кризи. Потрібна тільки політична воля більшості народів Украї­ни, яка може бути виявлена через всеук­раїнський референдум. Результати рефе­рендуму можуть стати основою легітима­ції ухвалення закону про націоналізацію базових галузей народного господарства. Величезні, незліченні багатства України мають приносити користь всім громадя­нам нашої країни, а не тільки декільком десяткам приватних осіб, котрі швидко збагатилися за рахунок народного добра і стали нуворишами-олігархами. Повер­нути народу України його загальне над­бання, нажите й накопичене величезною працею поколінь протягом сторіч — найперше і найблагородніше завдання кожної чесної людини в Україні.

Дуже великі надії реформатори пок­ладали на свободу торгівлі, ціноутворен­ня ринку, обміну тощо. У що вилилася ця ідея, можна побачити на численних стихійних базарах, які заполонили краї­ну, як буває в післявоєнний час. Прин­цип спекулятивного дрібнобуржуазного капіталу «купи-продай», мабуть, є ідеа­лом реформаторів, і вони практикують його всі 18 років реформ замість органі­зації й розвитку індустріального масово­го виробництва товарів вітчизняного ви­робництва. Відмовившись від державно­го регулювання цін на товари масового попиту, затвердивши гасло, що ринок усе сам відрегулює, реформатори одер­жали масове й нестримне зубожіння на­роду й монопольне олігархічне регулю­вання цін, що переслідує тільки прибу­ток бізнесу, а не задоволення потреб лю­дей. І вийшла картина: товарів удосталь, а зубожілий народ не може їх купити, капіталу навіть на ковбаску не вистачає — ось і вся свобода. Внутрішнього рин­ку, включаючи виробництво, обмін, споживання, немає. А без внутрішнього ринку економіка країни перебуває в повній залежності від імпорту, від закор­дону, а це пряма дорога до втрати суве­ренітету країни. Отже, свобода торгівлі, ціноутворення ринку тощо призвело не до процвітання виробництва в Україні, а до його деградації, з усіма соціальними наслідками для народу.

Коли реформатори дорвалися до вла­ди в Україні, було добре налагоджене сільськогосподарське виробництво: по­ля засіяні, техніка працювала, тварин­ницькі комплекси виробляли мільйони тонн м’яса, молока і похідної від них продукції. Україна виробляла зерна по одній тонні на людину. На селі працю­вала необхідна соціально-культурна ін­фраструктура. Реформатори вирішили все це зруйнувати й впровадити на селі тільки приватну ініціативу, приватні форми господарювання й повне ринко­ве свавілля. Що маємо в результаті — розорене село у всіх значеннях: еконо­мічному, соціальному, культурному, ор­ганізаційному, технологічному, і пер­спектив його відродження не видно. Од­нак увага до села реформаторів не ос­лабла, навіть посилилася, тому що там є величезне багатство — земля.

І тепер реформатори підводять зако­нодавчу базу під приватизацію землі. При цьому влаштували повне знущання над селянами — роз­паювали землю серед сільських жителів і створюють всі умови, щоб скупити за безцінь земельні паї, а селянам залишити тільки присадибні ді­лянки. Нувориші скуплять землю, створять латифундії, а селяни стануть дачниками на своїх при­садибних ділянках з перспективою бат­рацтва або натурального примітивного господарства. Але ж існує давно випро­бувана така форма колективного госпо­дарювання, як кооперація, що здатна відродити село й зробити селян справ­жніми господарями своєї долі. Але ре­форматорам вона не підходить, адже то­ді вони не зможуть привласнити земель­ну власність і казково збагатитися за ра­хунок народу. Отже, і ідея реформуван­ня села на засадах приватної власності, крім кооперації, призвела до повної дег­радації села й сільгоспвиробництва, до заміни своїх продуктів на імпортні й до загрози втратити продовольчу безпеку України.

У своєму шаленому угарі ринкових пе­ретворень в Україні реформатори не зупи­няються ні перед чим, навіть перед дове­денням науки до деградації й знищення. Вони пішли на переведення на ринкові засади освіти, охорони здоров’я, культу­ри, науки, спорту і всієї інфраструктури життєвого устрою громадян. Нація різко розподілилася на тих, хто здатний плати­ти, і тих, хто платити не може. У резуль­таті мільйони громадян України відрізані від можливості повноцінно лікуватися, вчитися, користуватися досягненнями культури, науки, мистецтва, спорту, доз­вілля тощо. Нація вимирає і деградує ін­телектуально у своєму непомітному масо­вому повсякденному існуванні. Але вод­ночас на освіті, охороні здоров’я та куль­турі процвітає прибутковий бізнес. У цьо­му, очевидно, була мета реформ.

Особливих успіхів досягли реформа­тори в маніпуляції свідомістю громадян. Формально проголошуючи права і сво­боди громадян, формально встановлюю­чи принципи демократії і правової дер­жави, реформатори реально створили умови користування благами демократії й конституційних свобод тільки для за­можних, тільки для тих, хто має достат­ньо коштів, щоб забезпечити реалізацію своїх прав і свобод. А мільйони грома­дян залишилися за межею користування можливостями демократії, перетворив­шись на електорат, який дурять на кож­них виборах, пропонуючи різних канди­датів, котрі сповідують той самий дух і суть безнадійних реформ. Особливо пи­шаються реформатори тим, що вони ут­вердили в Україні принцип свободи — слова, маніфестацій, зборів, думок, бага­топартійності тощо. Так, формально ут­вердили, але вихолостили його зміст до абсурду. Скільки за 18 років реформ вільно пройшло перед органами влади шахтарів, учителів, лікарів, селян, моло­ді та інших категорій громадян, вимага­ючи зарплат, пенсій, допомоги, інших засобів поліпшення життя, а все дарма. Бідність, безробіття, безвихідь наступа­ють. 1 свобода нічим не може допомог­ти. А все тому, що для бізнесу, особливо великого, потрібна свобода без обме­жень, без втручання держави, а людям праці, які трудяться за наймом, крім свободи, потрібна справедливість. Ре­форматори категорично не бажають го­ворити й навіть згадувати про справед­ливість, тому що всі реформи побудова­ні на обмані народу, на несправедливос­ті, на шахрайстві, що і призвело до кра­ху, неспроможності реформ.

Навіть принцип поділу влади, давно освоєний практично західними демокра­тіями, реформатори закріпили в Консти­туції України, але не змогли реалізувати на рівні технологій взаємодії між вла­дою. Гризня, протистояння, постійні скандали між владою в Україні 18 років тішать увесь світ. Бізнесові структури, які через своїх ставлеників — депутатів, президентів, членів уряду, дорвавшись до владних крісел, намагаються вико­ристовувати владу в інтересах бізнесу, а не Загальної Справи, Загального Завдан­ня, Загальної Мети, необхідної всьому народу! Це і є причина розбрату влади. Виходить, що бізнес реформаторів має свою владу, а народ своєї, державної влади, яка вирішувала б його загальні проблеми, не має. Отже, реформи здій­снюються для вузького кола приватних осіб — великих власників, а інші для ре­форматорів просто зайві люди.

Особливо багато говорять реформато­ри про те, що народ — джерело влади, а вибори — метод управління суспіль­ством. За 18 років реформ методом мані­пуляції свідомістю народ повністю відго­родили від влади, перетворили його на засіб тиску кланів один на одного. Ні для кого не секрет, що і помаранчеві, і біло-блакитні, й інші політичні партії за гроші організовують багатотисячні мітин­ги на свою підтримку, видаючи ці збіго­виська за народне схвалення. Мільйони доларів витрачають реформатори на те, щоб звезти автобусами або потягами лю­дей до Києва і продемонструвати народ­ну підтримку їхньої влади. Але лицемір­ство і облудність такої згоди зрозумілі кожному, хто поспілкується з учасника­ми таких збіговиськ. Люди часто не зна­ють навіть, про що йдеться на таких «мі­тингах». Для них, по бідності, важливо одержати ті жалюгідні 100—200 гривень, які їм платять за участь. І це називаєть­ся народною підтримкою. А вибори ре­форматори перетворили на фарс, на ли­цемірне, цинічне й брехливе дійство, де не виборці визначають результат, а ті, хто підраховує голоси й організує процес виборів. Тому на Сході України постій­но перемагають одні, а на Заході — інші. Щирого народного волевиявлення ре­форматори в Україні не організували, не забезпечили, тому що це не в їхніх інте­ресах. Ідея чесних виборів, з якою ре­форматори рвалися до влади, перетвори­лася на брехливу принаду для народу, який не вміє оцінювати об’єктивні об­ставини, а вірить обіцянкам реформато­рів ось вже 18 років. Прикро і сумно спостерігати, як пригнічують довірливий народ, але залишається лише вірити, що люди прозріють і оцінять, і засудять ці грабіжницькі реформи.

Варто звернути увагу й на те, скільки гнівних тирад витратили реформатори на боротьбу з корупцією. Наявність ко­рупції була головним аргументом проти Радянської влади. Але та, радянська, ко­рупція — це дуже бліде, ледь помітна по­доба тієї корупції, яку виростили, вико­хали реформатори за 18 років своєї ді­яльності. Сьогодні корупція в Україні — це метод управління всіма суспільними процесами, метод правосуддя, метод контролю, взагалі метод життя, як дер­жави, так і цивільного суспільства. Див­но, але найсуворіші закони, які прийма­ють реформатори проти корупції, тільки підсилюють її поширення, тільки підви­щують ставки, тільки глибше заганяють її в тінь. І це закономірно, тому що ре­форматори самі є головними корупціо-нерами. А самі із собою вони боротися не можуть. Боротьба з корупцією нероз­в’язна, тупикова проблема реформа­торів.

Дивно, але й він­ценосна ідея рефор­маторів про незалеж­ність, суверенність України фактично доведена реформато­рами до стану повної незабезпеченості. Україна безпомічна з точки зору вій­ськової, продовольчої, енергетичної, технічної та інших видів безпеки. Украї­на стала заручтіицею маніакального ши­зофренічного прагнення реформаторів у Європу, НАТО, СОТ, обійми МВФ і Світового банку.

Не маючи самостійної ні внутрішньої, ні зовнішньої політики, постійно корис­туючись рекомендаціями західних радни­ків, реформатори дореформувалися до повного глухого кута реформ. Уже немає ідей, які б реформатори не реалізували, уже немає надій і очікувань, в які народ мав би підстави повірити, тому виникає запитання: «Що робити далі?». Реалізову­вати відкинуті практикою ідеї? Скидати реформаторів? Провести загальнонародне обговорення основних тез реформ? Зап­ропонувати нову програму реформ? Ви­никає багато логічно виправданих питань з приводу реформ в Україні. Але очевид­но одне: 18 років реформ вимагають підбиття підсумків, звіту реформаторів, їх­ньої відповідальності перед народом і програми майбутнього розвитку України.

Примітно, що подібні проблеми ви­никли і в сусідній, близькій нам, Росії. Ось що пише видатний російський філо­соф Валентин Толстих в «Литературной газете» (№ 44 за 3 листопада 2009 року): «Ми стали очевидцями й учасниками ще одного краху — посткомуністичного. Краху неоліберального проекту, з яким наші псевдореформатори носилися всі 90-ті роки як з писаною торбою, рекла­муючи рецепти аналітиків США й вико­нуючи приписи експертів Міжнародного валютного фонду. Наша серпнева катас­трофа 98-го року, нібито фінансова, ма­ла явно системний характер, підбивши результати дій нашої правлячої верхівки, яка погрузла у корупції і вчинила грабіж загальнонаціонального масштабу. Зни­щеними виявилися цілі галузі економі­ки: сільське господарство, авіабудуван­ня, суднобудування тощо. Реформатори 90-х розкрали країну й посадили її на всі можливі голки — сировинну, фінансову, наркотичну, голку невтримного спожи­вання й повального пофігізму». Наче списано з української дійсності.

З урахуванням результатів реформ, за­гальносвітової кризи й катастрофічного стану справ в економіці, соціальній сфе­рі, політиці, культурі, науці та інших га­лузях можна вже зараз точно визначити, що вільний ринок потребує державного регулювання, що держава повинна мати велику власність, щоб виконувати своє призначення: соціально захищати людей, що державна влада повинна вирішувати Загальні Справи суспільства, визначати Загальні Цілі, що в країні має бути єди­ний для всіх Правопорядок, що загально­державний інтерес повинен мати консти­туційний пріоритет перед будь-яким при­ватним інтересом, що стрижневим прин­ципом розвитку України має бути не тільки принцип ліберальної ринкової волі, а и принцип соціальної справедливос­ті, як основа життєдіяльності всього дер­жавного механізму. Реформатори не ро­зуміють тієї простої, перевіреної тисячо­літтями, істини, що без забезпечення справедливості в суспільстві й у держав­ній діяльності держава довго існувати не може, вона приречена на руйнування. Тому порятунок України, її відродження після 18 років руйнівних реформ саме в утвердженні принципу соціальної спра­ведливості. Виходячи з викладеного, га­даю, що першочерговими заходами вихо­ду України зі стану руйнування й дегра­дації на шлях розвитку є рішуча відмова від продовження ліберальних ринкових реформ. Необхідно вирвати Україну з па­зурів жирних котів-олігархів і повернути країну народу. Здійснити справедливий розподіл суспільного багатства. Припи­нити приватизацію. Переглянути її під­сумки. Припинити торгівлю землею. На­ціоналізувати базові галузі народного гос­подарства. Створити неподільний, недо­торканний для приватного капіталу, Фонд загальнонародної власності — за­гальне надбання народу України. Загаль­ним надбанням громадян України в кож­ному селищі, селі, місті оголосити тери­торії й об’єкти, які використовуються в інтересах усіх або більшості громадян да­ного населеного пункту. Відновити в кра­їні всю необхідну інфраструктуру клубів, бібліотек, спортмайданчиків; стадіонів, дитячих закладів, закладів науки і культу­ри. Зробити їх доступними і безоплатни­ми для народу. На базі націоналізованих галузей     народного господарства ліквідувати в країні бідність, безробіття, безпри­тульність дітей, злиденність старих і без­перспективність, роз­пач молоді. Домогтися високого рівня якості життя громадян України, а саме: здоров’я, високого рівня народжуваності й тривалості життя, працездатності, мате­ріального статку, гарних житлових умов, повноцінного харчування, цікавої робо­ти, справедливості влади, доступності ос­віти і охорони здоров’я, безпеки життя, економічного благополуччя кожної роди­ни, стабільності й доступності цін на то­вари першої необхідності, енергоносії й послуги ЖКГ. Усіляко заохочувати роз­виток у країні колективних форм влас­ності й організації праці: кооперативів, народних підприємств, артілей, акціонер­них товариств із встановленням межі концентрації кількості акцій в одних ру­ках. Активно підтримувати розвиток тру­дової приватної власності, сімейної спра­ви, малого й середнього підприємництва, де власник і трудівник поєднуються в од­ній особі.

Багатих силою закону змусити діли­тися з бідними. Встановити прогресив­ний податок для осіб з високими дохо­дами, відповідність доходів і витрат чи­новників. Усі надто великі маєтки, особняки, квартири, дорогі автомобілі, яхти та інші предмети розкоші підляга­ють підвищеному оподаткуванню.

Заборонити діяльність в Україні всіх таємних, напівлегальних і закритих то­вариств і організацій. Розглядати такі товариства і організації як джерело не­безпеки для державності України. Від­новити в країні страту за навмисні вбивства. Забезпечити безпеку грома­дян, припинити терор у країні, викорінити рекет, рейдерство, всі форми орга­нізованої злочинності. Законодавчо сформувати в Україні реальне самовря­дування народу в особі рад, ліквідувати двовладдя на місцях. Заснувати в Укра­їні незалежну контрольну владу в особі спеціального органу з повноваженнями перевіряти діяльність будь-яких органів і чиновників, включаючи вищих поса­дових осіб, держави. Перетворити цей орган на спеціальний інструмент пос­тійної, тотальної, всеохоплюючої бо­ротьби з корупцією. Потрібні й інші рі­шучі, глибокі перетворення в Україні, щоб витягнути країну з тієї трясовини, куди її завели реформатори.

Час підбивати підсумки ліберальних реформ в Україні й робити висновки, інакше Україні загрожує неминуча ка­тастрофа, не менш небезпечна, ніж аме­риканська депресія 30-х років минулого століття. Реформаторів-руйнівників і жирних котів-олігархів треба відсторо­нити від влади, повернути країну і її ба­гатства народу й почати прогресивний соціальний розвиток народу України з утвердженням справжньої справедливос­ті, волі й солідарності.

Василь Сіренко,

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент HAH України, академік АПрН України,

народний депутат третього і четвертого скликань парламенту

“Голос України” №234 (4734)