Компартія України

Петро Симоненко: Я є представником того покоління, яке працею заробляло собі на життя і знало, що таке важка праця

- Ви з 23 років почали працювати на комсомольській роботі. Вас “проштовхнули” туди батьки?

- Та що Ви. Мої батьки прості люди: батько працював трактористом, слюсарем, а потім водієм на підприємстві, мати - санітаркою в лікарні. Тому нікуди і ніхто мене не проштовхував. Та й взагалі такого поняття у ті часи не було. Це вже зараз намагаються пристроїти своїх діточок за кордон вчитися, а потім на якусь тепленьку посаду. А тоді кожен торував собі шлях сам. Та й держава давала усі можливості для росту – гарантувала нормальну освіту, роботу. А на комсомольську роботу я потрапив так як усі у ті часи. Після закінчення Донецького політехнічного інституту, де я здобув диплом гірничого інженера-електромеханіка, мене скерували на роботу в науково-дослідницький інституті, який саме займався розробкою комплексної системи модернізації безпеки гірничих робіт. Я там пропрацював рік. Усі побачили, що я нормально займаюся громадською діяльністю, що до мене з повагою ставляться мої ровесники, тому саме мене скерували на роботу до районного комітеті комсомолу, а згодом і до міського комітету. Свою кар’єру комсомольського лідера я починав із рядового інструктора і дійшов до секретаря ЦК.

- Тобто робітником Ви не були ніколи… А руками, як то кажуть, хоч колись доводилося попрацювати?

- Отут Ви помиляєтеся – я працював і ще й як! Мої батьки мене привчили до роботи, адже у них було чимале господарство… І добре я у свій час знав, що таке корова, птиця і те, як усе це нагодувати. Я знав, що таке праця в городі. Знав, що таке студентські загони і як важко заробляються карбованці. Тому тут для мене нічого дивного немає. Зрештою, я працював трохи на шахті. І взагалі, я є представником того покоління, яке працею заробляло собі на життя і знало, що таке важка праця. Але, зізнаюся чесно, що комсомольська робота мені дуже і відразу сподобалася.

- А чим, власне, Ви займалися у комсомолі?

- Допомагав творчій молоді професійно стати на ноги. Тобто ми підтримували і захищали молодих митців, таких от як Оксана Білозір, наприклад. Якби комсомол свого часу її не підтримав, то звідки, подумайте, вона б з’явилася? А я відверто вам кажу – комсомол їй допоміг! Ми ж її на ноги поставили, допомогли проявити себе в різних творчих заходах. До речі, я за один рік добився того, що 13 молодих митців стали заслуженими артистами України. В тому числі була й Оксана Білозір. От я особисто був знайомий із Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем, Іваном Поповичем, Миколою Мозговим. Та всі вони вийшли із тієї когорти молодих виконавців, які, ми, тобто комсомол, піднімали. А ще я відповідав за всі молодіжні видання. Свого часу навіть організовував роботу найпотужнішого на території Радянського Союзу та Європи видавництва “Молодь”. А звідки з’явився Молодіжний театр в Києві? Це ж також наша ініціатива! А звідки кінофестиваль “Молодість” взявся? Ющенко відвідує його сьогодні, але чомусь не скаже ніколи, що це було зроблено за ініціативою ЦК комсомолу… Знаєте, взагалі я з гордістю згадую своє життя в комсомолі.

- Усе це так: мабуть і справді були деякі позитивні сторони у комсомольській роботі, але не можна заперечувати і того факту, що було і багато негативу. Якщо бути до кінця відвертим, то  багато з подачі комсомолу та Компартії і заборонялося у ті часи…

- Що ж, наприклад?

- Ну, скажімо, закордонну музику чи бардівську пісню…

- Я не знаю звідки з’явилася ця думка, що тоді забороняли усе закордонне. Це ж просто дурниця! Все ми любили і все слухали… Приїздили ж навіть до нас ті закордонні ансамблі. То й же “Спейс” наприклад у 1982 році до Києва приїжджав. Ну хто по-Вашому його запросив сюди? Прекрасні виступи тоді були. Платівки потім розповсюджувалися. Зрештою, усі кращі зразки закордонних виконавців були доступні нашій молоді і кожній людині. Візьмімо оркестр Поля Моріа. Це були мільйонні тиражі і ми купували ці платівки із задоволенням. І все це було дешеве. Культура була доступна для нашої молоді. Той же квиток на концерт кошував1-2 карбованці, а сьогодні квиток на концерт більше 1000 доларів вартує. Хто ж може собі дозволити туди піти? Та й бардівська пісня була. Ну казали, що її забороняли. Але це не так…Я особисто проводив конкурси бардівської пісні . А Розенбаум звідки з’явився? Та з тих же конкурсів. А що таке культура сьогодні? Це джерело розбещення нашої молоді! Це не виховання моралі і людяності, а – шоу-бізнес.

- Кажуть, що Ви любите “Аббу” та “Боні Ем”? Це правда чи чутки…

- Правда, ще з молодості люблю… У мене і досі залишилися ті самі платівки, які я тоді ще купував. Тут немає проблем. Але особливо я люблю пісні Висоцького. І танцював я колись добре. Все підряд танцював – вальс, танго. Особливо твіст мені вдавався. І на дискотеки в молодості ходив. Ми самі їх і організовували. До речі, раніше в кожному районі міста Києва комсомол створював молодіжні клуби. Зараз, на жаль, це перетворилося в казино.

- А як Ви пережили початок 90-х років? Багато кого із тодішніх партійних керівників життя змусило перекваліфікуватися на таксистів або й сторожів…

- Коли незаконно заборонили партію, я уже був другим секретарем Донецького обкому партії. Так ось, перших два місяці займався тим, що працевлаштовував людей з якими я працював в обкомі. Їх не так багато і було, 60 осіб, а в облвиконкомі - 160 людей. А вже потім і сам працевлаштувався - був заступником Генерального директора корпорації “Укрвуглемаш”. А паралельно я займався відродженням діяльності Компартії. Спочатку мені доручили очолити оргкомітет, а потім вже я став Першим секретарем ЦК Компартії України. Після обрання мене на цю посаду я почав займатися виключно партійною роботою. А згодом, у 1994 році, коли буквально на кожному кроці сичали “комуняку - на гілляку”, мене з першого туру обрали народним депутатом на найбільшому окрузі в Донецькій області.

- Зараз кожен депутат вважає нижчим своєї гідності їздити не те що на машині вітчизняного виробництва, а на авто вартість якого менша ніж 100 тисяч доларів? А Ви на чому їздите?

- А я з задоволенням водив би львівський автобус.

- А це чому раптом…

- Та тому що його просто немає. Ну це все жарти… Але якщо реально подивитися на ці речі, то на чому мають їздити депутати? У нас же вже все розвалено… Львівський автобусний, Луцький автомобільний, Кременчуцький та Запорізький автозаводи. Ми колись мали унікальну базу для того, щоб через власне виробництво, використовуючи, звісно, нові розробки створити чудові автомашини. А цього не зроблено. Шкода, бо саме автомобіль якраз і показує наскільки розвинутою є країна.

- То все ж таки, зізнайтеся, яке у Вас авто?

- Власного автомобіля я не маю. А воджу службовий автомобіль “Тойота”. Навчився керувати машиною ще змалку. Коли мій батько працював трактористом, то йому, як премію, дали можливість купити “Москвич-403”. Пригадую, я сідав на коліна до батька і керував, керував… Потім у батька “Волга” була. А вже коли я добре став на ноги, то купив собі “уазік”, а по-простому “бобик”. Я на ньому з превеликим задоволенням їздив. До речі, я також не маю власної дачі.

- Кажуть, Ви затятий шахіст?

- О, це правда. Дуже люблю зіграти кілька партій. Це для мене велике задоволення. Та й допомогли мені дуже шахи у житті. Навчили думати над кожним кроком, розглядати ту чи іншу ситуацію зі всіх сторін і передбачати проблеми, які можуть виникнути від неправильного ходу.

- Може, ще й колекціонуєте шахи?

- Ну а як же! От у моєму робочому кабінеті три різних набори. Два з них особливі – один набір виготовлено із аметисту, інший - взагалі ексклюзивний, від Карпова. Вдома в мене ще п’ять різноманітних комплектів. Я звідусіль їх привожу. І, повірте, кожен комплект – витвір. Це або різьба по дереву, або по каменю…

- А книжки збираєте?

- Бібліотека у мене велика - тисяч з п’ять мабуть уже точно є книг. Вони, на жаль, у двох містах – Києві та Донецьку, зберігаються. Різні книги купую - і популярну літературу, і класику, і поезію, довідкову літературу. Маю, до речі, усі видання “Кобзарів” Шевченка, які випускалися. І, взагалі, я страшенно люблю читати. От зараз якраз за “Сталінізм - народна монархія” взявся. Я взяв її спеціально, щоб подивитися, як автор ставиться до епохи сталінізму. Слідкую за акцією “Великий українець”. Знаєте, я почав глибше вивчати літературу, щоб визначити особи, які можна висунути до цієї когорти від Компартії. І зрозумів: якщо уважно поглянути на те, як Володимир Ленін захищав Україну і як він виборював її Незалежність, то без сумніву потрібно наполягати на тому, щоб звання великого українця було присвоєно саме Володимиру Іллічу Леніну.

- О, то Ви досі Леніна перечитуєте?

- Так, я безумовно маю зібрання його творів, причому ще довоєнні видання. Маю також Сталіна, Маркса, Енгельса.

- Ваші сини, до речі, чим займаються?

- Молодший – працює хірургом у Донецьку. Якраз у тій лікарні, куди зараз привозять шахтарів із шахти Засядька. Другий у Києві – він юрист-економіст. Працює у комерційній структурі.  Обидва розуміють і підтримують мої погляди. Словом, їхня громадянська позиція відповідає тому, чим займаюся я. Але включати їх у список Компартії, для обрання народними депутатами, я не буду. Я категорично проти цього. І ніколи цього не зроблю.

Розмовляла з першим секретарем ЦК КПУ,

головою фракції комуністів у Верховній Раді

Петром Симоненком Адріана Гринишин

“Експрес” (Львів)